Судова практика з аутстафінгу

Судова практика з аутстафінгу

Якщо читач зацікавився назвою статті, найімовірніше, йому відомо, який зміст вкладено в слово "аутстафінг".

Проте, оскільки статтю присвячено аналізу судової практики, пропоную з'ясувати, як це поняття визначено в судових рішеннях.

Практично всі суди зазначають, що визначення поняття "аутстафінг" відсутнє в законодавстві України (наприклад, рішення від 30.12.2020 р. у справі № 160/13869/20, постанова від 19.05.2020 р. у справі № 540/1378/19).

Суди визначають, що аутстафінг (англ. out – "поза" + англ. Staff – "штат") передбачає надання підприємством-провайдером у розпорядження підприємства-замовника персоналу для виконання певних робіт, і вказують, що Україна не приєдналась до Конвенції про приватні агентства зайнятості № 181, ухваленої 19 червня 1997 року, якою в міжнародному праві врегульовано порядок застосування аутстафінгу (постанова від 04.08.2020 р. у справі № 540/2385/19).

Чинне законодавство України не містить правової конструкції договору аутстафінгу, тоді як зазначене поняття, яке фактично використовують у господарських правовідносинах, передбачає використання підприємством за винагороду праці осіб, які перебувають у трудових правовідносинах із контрагентом (провайдером), який зазвичай виплачує заробітну плату таким працівникам (як їх фактичний працедавець) (постанова від 20.05.2020 р. у справі № 540/1963/19).

Утім суди зазначають, що правовідносини, що виникають під час провадження діяльності суб'єктів господарювання, які наймають працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця, що є аналогічним природі договору аутстафінгу, урегульовано статтями 36, 37, 39 Закону України "Про зайнятість населення" від 05.07.2012 р. № 5067-VI (далі – Закон № 5067-VI), та вказують, що частинами 1 і 2 статті 36 Закону № 5067-VI визначено, що діяльність суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні, та інших суб'єктів господарювання, які здійснюють наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в інших роботодавців, регулюється цим Законом та іншими законодавчими актами України. До послуг із посередництва у працевлаштуванні належать пошук роботи та сприяння у працевлаштуванні особи, добір працівників відповідно до замовлень роботодавців (у тому числі іноземних) у межах укладених із роботодавцями договорів (контрактів) (наприклад, рішення від 14.09.2020 р. у справі № 280/3624/20).

Крім того, суди посилаються на підпункт 14.1.183 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, який визначає поняття послуги з надання персоналу як господарську або цивільно-правову угоду, відповідно до якої особа, що надає послугу (резидент або нерезидент), направляє у розпорядження іншої особи (резидента або нерезидента) одну або декількох фізичних осіб для виконання визначених цією угодою функцій. Угода про надання персоналу може передбачати укладання зазначеними фізичними особами трудової угоди або трудового контракту з особою, у розпорядження якої вони направлені. Інші умови надання персоналу (у тому числі винагорода особи, що надає послугу) визначаються угодою сторін (рішення від 15.12.2020 р. у справі № 160/12920/20).

Отже, зі змістом терміну "аутстафінг" розібрались.

Тепер з'ясуємо, хто найчастіше є сторонами судових спорів і чому такі спори взагалі виникають.

Зазвичай сторонами у спорі є суб'єкт господарювання як позивач і контролюючі органи, зокрема Держпраці та ДПС, – як відповідачі.

Відповідно, ця категорія справ підсудна адміністративним судам, їх розглядають у порядку, установленому КАС України.

У спорах із Держпраці предметом спору здебільшого були вимоги щодо визнання протиправними та скасування постанов Держпраці про застосування штрафу, накладеного за допуск працівників до роботи без укладення трудового договору (постанова від 17.09.2019 р. у справі № 540/136/19, рішення від 30.12.2020 р. у справі № 160/13869/20, рішення від 14.09.2020 р. у справі № 280/3624/20).

Проте в межах однієї статті неможливо зробити аналіз судової практики як у спорах з Держпраці, так і з ДПС, тому вважаємо за доцільне обмежитись аналізом судової практики за останній рік, що склалась у спорах суб'єктів господарювання з ДПС щодо відносин аутстафінгу.

У спорах із ДПС предметом спору найчастіше були вимоги про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень про донарахування грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, про застосування штрафу за платежем податок на доходи фізичних осіб, про донарахування грошового зобов'язання з військового збору та вимог про сплату боргу з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (постанова від 19.05.2020 р. у справі № 540/1378/19, постанова від 28.04.2020 р. у справі № 1.380.2019.004655, рішення від 05.10.2020 р. у справі № 540/85/20, постанова від 20.01.2021 р. у справі № 280/4621/19 та інші).

Підставою для прийняття ДПС податкових повідомлень-рішень були твердження контролюючого органу про те, що позивачами порушено вимоги чинного законодавства України, оскільки не було належним чином оформлено трудові відносини з найманими працівниками, а також не нараховано обов'язкові податки та збори на виплату доходів таким працівникам. При цьому поширеним аргументом податківців є те, що господарські операції були нереальними (рішення від 15.01.2020 р. у справі № 280/4621/19).

Необхідно зазначити, що в більшості випадків суди ставали на бік суб'єктів господарювання і задовольняли їхні позови.

При цьому суди зазначали, що за договором аутстафінгу компанія-аутстафер надає своїх кваліфікованих співробітників у тимчасове користування компанії замовника для виконання робіт на певний строк, тобто передбачено передання фахівців, а не кінцевого результату.

Такі працівники можуть підпорядковуватися трудовому розкладу замовника, мати свої робочі місця на території замовника, але бухгалтерські й кадрові обов'язки (ведення документації, нарахування і сплата податків, виплата заробітної плати, оформлення трудових книжок тощо) здійснює аутстафер.

Суди дійшли висновків про те, що в силу вимог закону позивачі, які уклали договори аутстафінгу й використовували працю працівників, наданих аутстаферами, не є роботодавцем, а особи, залучені за договором аутстафінгу, не є його найманими працівниками у розумінні статті 2 Кодексу законів про працю України (рішення від 15.01.2020 р. у справі № 280/4621/19).

Суди, посилаючись на норми пп. 14.1.180 п. 14.1 ст. 14, ст. 18, пп. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168, п. 171.1 ст. 171,п. 171.2 ст. 171,п. п. "а", "б" п. 176.2 ст. 176 ПКУ, зазначали, що особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку. На податкового агента покладено обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховують (виплачують, надають) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків.

Усі позивачі мали укладені договори аутстафінгу й надавали як докази не лише договори, а й заявки, рахунки, акти наданих послуг, докази оплати за договорами.

Підсумуємо: якщо грошові кошти за використану працю виплачено на користь фірм-аутстаферів, а не безпосередньо на користь працівників – фізичних осіб, то у правовідносинах щодо аутстафінгу позивачі не були податковими агентами стосовно заробітної плати й доходів, які отримали працівники, що надавали аутстафери.

Зазвичай з приводу аргументів контролюючих органів щодо нереальності договорів аутстафінгу суди зазначали, що сам факт порушення кримінального провадження стосовно посадових осіб фірм-аутстаферів контролюючий орган не може покласти в основу прийняття спірних рішень, якими позивачів можна притягнути до відповідальності за порушення вимог податкового законодавства (рішення від 15.01.2020 р. у справі № 280/5482/19).

Суди відхиляли доводи контролюючого органу щодо безтоварності господарських операцій, якщо такі висновки базувались в основному на дослідженні інформації баз даних ДПС. Інформаційні бази даних податкового органу не мають статусу офіційних і можуть містити помилки, які впливають на правовий статус платника податку. Таким чином, бази даних ДПС не є належними доказами у справі, чинним законодавством також не передбачено належність таких баз до засобів доказування (постанова від 28.04.2020 р. у справі № 1.380.2019.004655).

Суди дійшли висновків, що податкове законодавство України не ставить у залежність податковий облік певного платника податку від фактичної сплати контрагентом податку до бюджету, від його господарських і виробничих можливостей, та в разі порушення контрагентом податкової дисципліни відповідальність і негативні наслідки мають настати саме для цієї особи, та у платника податків відсутній обов'язок перевіряти безпосереднього контрагента на предмет виконання ним вимог податкового законодавства (постанова від 20.01.2021 р. у справі № 280/4621/19).

Отже, претензії до фірм, які надають послуги з аутстафінгу, зокрема зі сплати податків і зборів, не можуть бути підставами для притягнення до відповідальності за порушення податкового законодавства їх клієнтів.

Іще однією поширеною помилкою, якої припускались контролюючі органи, була відсутність доказів отримання контролюючим органом пояснень від працівників, які були залучені до праці на умовах договору аутстафінгу, щодо того, хто ж саме пропонував їм роботу з позивачем, хто виплачував заробітну плату та чи виплачував взагалі, яким чином було оформлено трудові відносини з такими особами тощо, або доказів безпосереднього здійснення виплати працівникам заробітної плати (постанови від 30.11.2020 р. № 540/85/20, від 20.01.2021 р. № 280/4621/19, від 17.09.2019 р. № 540/136/19).

Деякі рішення прийнято на користь позивачів, оскільки для утримання податку на доходи фізичних осіб, військового збору і єдиного внеску обов'язковим є нарахування (виплата, надання) такого доходу. Однак ДПС розрахувала суму ПДФО виходячи з мінімальної заробітної плати, що є приблизним, узагальненим значенням, і це було підставою для скасування рішень ДПС (постанова від 20.05.2020 р. № 540/1963/19).

Звичайно, не все так безхмарно у цій категорії справ.

Наприклад, у постанові від 04.08.2020 р. у справі № 540/2385/19 П'ятий апеляційний адміністративний суд указав, що позивач як суб'єкт господарювання мав діяти обачно й обережно, укладаючи досить специфічний вид договору, та мав би пересвідчитись у наявності реальної можливості у свого контрагента виконати вказаний договір у правовому полі, тобто за умови наявності відповідних дозвільних документів на такий вид діяльності та наявності "працівників Виконавця", як зазначено у договорі. Позивачу в цій справі пощастило, що суд знайшов інші порушення з боку податківців і позовні вимоги все ж таки було частково задоволено.

Позивачу у справі № 2140/1347/18пощастило менше, йому було відмовлено в задоволенні позовних вимог. Суди всіх інстанцій, включаючи Верховний Суд, констатували, що акти приймання-передачі наданих послуг і додатки до них є формальною констатацією факту надання послуг, оскільки не містять обсягу виконуваної працівниками роботи та затраченого на це часу; надані в оренду позивачу працівники не мають трудових відносин із фірмою, що надавала послуги, отже остання не мала можливості виконати взяті на себе зобов'язання перед позивачем за договором аутстафінгу.

А у справі № 540/1963/19П'ятий апеляційний адміністративний суд визнав помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для скасування податкового повідомлення-рішення та штрафних санкцій, оскільки "складені акти приймання-передачі послуг, а також додатки до них, на думку колегії суддів, є формальною констатацією факту надання послуг, з яких неможливо встановити, яким чином провайдер міг установити фактично відпрацьований своїм працівником час, виконаний обсяг робіт, а, як наслідок, правильно нарахувати заробітну плату. Крім того, актом перевірки зафіксовано та матеріалами справи не спростовано, що надані в оренду позивачу працівники не мають трудових відносин із контрагентом ТОВ "Аутстаффер" та є працівниками нерезидента України – компанії "Марінекс LTD" (місцезнаходження: Сейшели, Глобал Гейтвей 8, Ру де ла Перл, Провіденс Mare). Із указаного випливає, що фактичним змістом спірних правовідносин є надання ТОВ "Аутстаффер" посередницьких послуг у передачі в оренду персоналу компанії "Марінекс LTD". Своєю чергою, зі змісту укладеного договору аутстафінгу, а також розуміння правової природи відповідного договору колегія суддів робить висновок, що метою його укладення є надання власного персоналу провайдера в оренду, а не надання посередницьких послуг із працевлаштування персоналу третьої особи. Між тим заявлене в договорі та реалізоване третьою особою право залучати до виконання умов укладеного договору третіх осіб, на думку колегії суддів, спотворює правову природу договору аутстафінгу, а, як наслідок, свідчить про виникнення між сторонами іншого виду правовідносин. Більше того, колегія суддів ураховує, що компанія "Марінекс LTD" не є резидентом України. При цьому суду не надано жодного доказу наявності безпосередніх відносин між ТОВ "Аутстаффер" та компанією "Марінекс LTD". На підставі викладеного колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апелянта, що ТОВ "Аутстаффер" не мало можливості виконати взяті на себе зобов'язання перед позивачем за договором аутстафінгу від 01 лютого 2017 року, надані первинні документи не розкривають повною мірою змісту господарських операцій, а тому висновки акта перевірки від 19.04.2019 р. № 221/21-22-13-05/180302481 про заниження податку на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування, на загальну суму 79359,99 грн, є обґрунтованими".

Зважаючи на вказаний аналіз, у цій категорії справ необхідно ретельно дослідити документи, складені контролюючими органами,щоби знайти підстави для скасування рішень навіть у випадках, коли порушення законодавства з боку платника податків все-таки сталось.