Мабуть всім відомо, що справедливості у світі не має. Це ж стосується і вирішення справи в судах. Виграє той, хто зміг переконати суд.
Історія цієї справи почалась ще у 2017 році, коли до нашого клієнта звернулись з позовом про стягнення з нього коштів за зворотню тару, а також пені, 3% річних, інфляційних витрат та процентів за користування чужими грошовими коштами.
Основний спір точився щодо прочитання одного з пунктів договору між сторонами, яким було передбачено, що якщо протягом 12 календарних місяців з дати поставки товару у зворотній тарі ця тара не буде повернута постачальнику, то така неповернута тара втрачає статус зворотної та вважається такою, що безоплатно (в разі неповернення з вини постачальника), чи, відповідно, оплатно (якщо покупець ухилився від повернення зворотної тари) передана у власність покупця за заставною вартістю, у перший день після спливу такого 12-місячного строку.
Позивач вважав, що тара стала оплатною через рік з моменту поставки товару з зворотною тарою, а тому відповідач мав сплатити її вартість, навіть без наявності вимоги про її оплату.
Ми, представляючи інтереси клієнта в судах, були не згодні з цією позицією, та вказували, що обов’язок Відповідача зі сплати виникає тільки з моменту, як Позивач скористався своїм правом та виставив рахунок.
Проте Позивач рахунку не виставляв, отже, обов’язок зі сплати у Відповідача не настав.
При цьому в договорі відсутня вказівка на дату або подію, коли саме у покупця виникає обов'язок оплатити товар (тару). У цьому випадку повинні застосовуватися загальні норми договору купівлі-продажу щодо терміну оплати. Тобто, сторони погодили товар, ціну і дату з якої договір вважається укладеним, але не погодили строк (термін) оплати.
Не виконання позивачемумов договору щодо направлення рахунку з оплати зворотної тари, звільняє відповідача від відповідальності за ст. 625 ЦК України.
Щодо пені ми заявили про позовну давність, а щодо процентів за користування чужими грошовими коштами, посилаючись на ст. 536, 1046-1049 ЦПК, також просили відмовити.
Позивач, зрозумівши свою помилку, вже в процесі розгляду справи в суді, направив на адресу нашого клієнта рахунок на сплату вартості зворотної тари.
Суди першої та апеляційної інстанції задовольнили позов частково, стягнули вартість зворотної тари, частково 3% річних, інфляційних витрат, а у стягнені пені, та процентів за користування чужими грошовими коштами було відмовлено.
Звичайно, ми не погодились з такими рішеннями, та підготували, подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій зазначили, що сторони не визначили у договорі строк оплати тари у випадку, якщо є ухилення від повернення протягом 12-ти місяців, отже, суди були зобов’язані застосувати положення ч. 2 ст. 530 ЦК України, але не застосували його, відповідно до якого.
При цьому суди застосували ч. 1 ст. 530 ЦК України, яка не підлягала застосуванню.
Верховний Суд погодився з нашими доводами, задовольнив нашу скаргу, скасував рішення судів обох інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ще 5 місяців ми боролися в інтересах нашого клієнта при новому розгляді. На новому розгляді ми вказували, що права Позивача ще не порушені, оскільки договором не встановлено строку щодо оплати зворотної тари у випадку, якщо вона стала оплатною. Отже, Позивач мав діяти згідно до положень ч. 2 ст. 530 ЦК України. Крім того, наш клієнт не ухилявся від повернення зворотної тари, це було об’єктивно не можливо у зв’язку з тим, що сталося в Донецьку.
І ось 27 лютого 2019 року справа після повернення на новий розгляд, судом було винесено рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю, з нашого клієнта не стягнуто ні копійки.
Справа № 905/2245/17
