Завдання будь-якого юриста, адвоката, до якого клієнти звертаються по допомогу, встановити, чи є підстави для звернення до суду, допомогти зібрати необхідні докази, які допоможуть захистити інтереси клієнта в суді, знайти шпарини у законодавстві, які можуть грати на користь клієнта.
Юристи не дають сумувати суддям, спорів, що розглядаються судами, щодо звільнення з військової служби настільки багато, що і Верховному Суду в цьому напрямку є чим зайнятись.
В цій статті будуть проаналізовані кейси колег в цій категорії справ, що засновані на останній практиці Верховного Суду.
Кейс № 1: Справа № 420/30545/23. Постанова ВС від 23.01.2025 р.
Суть справи - визнання протиправною усної відмови атестаційної комісії про звільнення позивача з військової служби та зобов`язання вчинити військову частину звільнити позивача з військової служби у зв`язку з призначенням дострокової пенсії за віком як особі, якій надано статус учасника бойових дій.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, та залишив без змін Верховний Суд, виходив з того, що позивач проходить військову службу за призовом по мобілізації під час дії воєнного стану, з огляду на що дія положень частини десятої статті 26 Закону №2232-XII щодо звільнення з військової служби до досягнення встановленого граничного віку перебування на військовій службі не розповсюджується на позивача; призначення позивачу пенсії за віком на підставі пункту 4 частини першої статті 115 Закону №1058-IV, згідно приписів Закону №2232-XII, не є належною та достатньою підставою для звільнення позивача з військової служби за призовом по мобілізації під час дії воєнного стану.
Верховний Суд зазначив, Позивача було призвано на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, та на час виникнення спірних правовідносин йому виповнилося 55 років, тобто він не досяг встановленого граничного віку перебування на військовій службі (60 років).
Оскільки предметом розгляду даної справи є відмова військової частини у звільненні позивача з військової служби через дострокове призначення останньому пенсії за віком, то судами було відхилено посилання позивача на наявність в нього низки захворювань, які пов`язані з проходженням військової служби.
Кейс № 2: справа №160/2592/23, Постанова Верховного суду від 05 лютого 2025 року.
В цій справі позивач вважав, що вчинено протиправні дії щодо його призову на військову службу під час мобілізації, оскільки під час призову позивачу не було проведено медичного обстеження стану його здоров`я, та що належним способом захисту його порушеного права є зобов`язання військової частини прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби.
І позивач виграв, але лише в судах першої та апеляційної інстанції. Верховний Суд в цій справі прийняв своє рішення, яким рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.05.2024 та постанову Другого апеляційного адміністративного суду 06.08.2024 в частині зобов`язання військової частини прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби особового складу Збройних Сил України скасував та відмовив позивачу у задоволені позову в цій частині. До речі, в частині визнання дій протиправними, Верховний Суд не скасував рішення лише тому, що скаржник (військова частина) про це не просив.
Для нас, адвокатів ця справа цікава кількома моментами:
- Пропуск строків звернення до суду.
Позивач звернувся до суду через 10 місяців, тобто, з пропуском встановленого сроку. Верховний Суд погодився з судами попередніх інстанцій в частині поважності пропуску позивачем місячного строку звернення до суду.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 29.09.2022 у справі №500/1912/22, сам факт запровадження воєнного стану в Україні, без обґрунтування неможливості звернення до суду саме позивачем у встановлені строки у зв`язку із запровадження такого, не може безумовно вважатись поважною причиною для безумовного поновлення цих строків.
Верховний Суд вказав, що проходження позивачем військової служби свідчить про поважність причин пропуску процесуального строку, встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України, а тому касаційна скарга в цій частині, а також клопотання скаржника про залишення позову без розгляду є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
- Спосіб захисту порушеного права.
У спірних правовідносинах порушеним є право позивача на належну процедуру його призову на військову службу під час мобілізації. Обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, - звільнення з військової служби - є неефективним, адже не вирішує правомірності акту, який приймається за результатом проведеної процедури призову позивача на військову службу.
Верховний Суд наголосив, що відновлення порушеного права повинно відбуватися в межах спірних правовідносин, відповідно, за участю їхніх учасників. Водночас зобов`язання військової частини звільнити позивача з військової служби виходить за межі правовідносин між відповідачем та позивачем щодо порядку його призову на військову службу під час мобілізації, яка є предметом розгляду в цій справі.
Такий спосіб захисту порушеного права втручатиметься в інші правовідносини, які врегульовані іншими правовими нормами, що не досліджувалися судами попередніх інстанцій, і створюватиме ситуацію невиконуваності судового рішення.
- Факт непроходження позивачем медичного огляду під час його призову не є свідченням непридатності позивача до військової служби та не є підставою для звільнення позивача з військової служби відповідно до статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», яка визначає виключний перелік таких підстав.
- Процедура призову військовозобов`язаного на військову службу під час мобілізації є незворотною, тобто такою, що вже відбулася, а визнання процедури призову протиправною не спричинює відновлення попереднього становища особи, призваної на військову службу.
Отже, невідповідність спірним правовідносинам обраного судами першої та апеляційної інстанцій способу захисту порушеного права позивача, відсутність ефективного засобу його відновлення, стали підставою для скасування Верховним Судом судових рішень судів перших інстанцій у частині зобов`язання військової частини прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.
Кейс № 3: Справа № 580/4512/23. Постанова Верховного Суду від 29 січня 2025 року.
Позивач в цій справі оскаржував бездіяльність командування військової частини щодо незвільнення з військової служби, в якій він який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, під час воєнного стану, на підставі підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дитиною, що підтверджувалось відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії.
Суди першої та апеляційної інстанції в задоволенні позову відмовили. Проте Верховний Суд з їх рішеннями не погодився та направив справу на новий розгляд, оскільки судами судами не досліджено усіх обставин цієї справи, а висновки судів фактично ґрунтуються на обставинах, встановлених під час розгляду цієї справи, не звернувши увагу та, не надавши оцінки документам, які подавались разом із рапортом та, відповідно, на підставі яких відповідач відмовив у задоволенні цього рапорту.
ВС вказав, що:
розгляд рапорту про звільнення з військової служби відбувається за встановленою процедурою, яка включає підготовку подання, перевірку документів, що підтверджують наявність, зокрема, сімейних обставин або інших поважних причин.
За змістом підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, зокрема під час воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема: утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи; необхідність постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребують постійного догляду;
З конструкції цієї норми слідує, що законодавець визначив дві самостійні підстави звільнення військовослужбовців за сімейними обставинами або через інші поважні причини, тобто: утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I групи; необхідність постійного догляду за хворою дитиною, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребують постійного догляду.
Це означає, що судове рішення має міститись пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.
Кейс № 4. Справа № 380/16966/24. Постанова Верховного суду від 27 лютого 2025 року.
В цій справі позивач також просив визнати протиправними дії щодо відмови у звільненні з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України від 25березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок та військову службу» та зобов`язати повторно розглянути його рапорт, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Підставою є забезпечення батька постійним доглядом.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2024 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2025 року позов було задоволено частково з виходом за межі позовних вимог. Визнано протиправними дії військової частини щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII. В іншій частині в задоволенні позову відмовлено. Зобов`язано військову частину звільнити позивача з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII.
Щодо позовних вимог з приводу зобов`язання відповідача повторно розглянути рапорт позивача від 27 червня 2024 року №29/31330/24-Вн суд першої інстанції зазначив, що вказана позовна вимога підлягала б задоволенню, якщо відповідач не розглянув би згаданий рапорт позивача та не надав би йому оцінки. У даному ж випадку відповідач розглянув вказаний рапорт і відмовив позивачу у звільненні з військової служби. Відтак, зазначена вимога не підлягає задоволенню.
Суд першої інстанції також указав, що з метою належного захисту порушеного права позивача, у відповідності до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), необхідно вийти за межі позовних вимог та зобов`язати відповідача звільнити позивача з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII.
Восьмий апеляційний адміністративний суд зазначив, що у даному випадку відсутні інші члени першого чи другого ступеня споріднення окрім позивача, які виявили бажання та мали реальну можливість здійснювати постійний догляд за батьком позивача, який є особою з інвалідністю І групи та потребує постійного стороннього догляду.
Надаючи відповідь на питання чи були у позивача передбачені Законом № 2232-XII підстави для звільнення його з військової служби й відповідно у відповідача підстави для фактичної відмови щодо такого звільнення, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив таке.
Відповідно до абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин на підставі необхідность здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.
Зі змісту наведеної норми висновується, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:
- відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;
- інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.
Таким чином «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує.
У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону № 2122-IX.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відхилив доводи скаржника (військової частини) про те, що проходження військової служби двома синами не підтверджує відсутності члена сім`ї першого ступеня споріднення, оскільки в контексті Закону № 2232-XII поняття «відсутність» охоплює не лише фізичну відсутність особи, а й її нездатність виконувати обов`язки з догляду через об`єктивні обставини (перебування в полоні, відбування покарання, здійснення військової служби тощо). Військова служба є такою обставиною, що унеможливлює фактичне здійснення догляду, оскільки військовослужбовці, з огляду на службові обов`язки, не можуть вільно розпоряджатися своїм місцеперебуванням, часом та виконувати функції, несумісні з проходженням військової служби.
У цьому випадку, хоча формально існує інший член сім`ї першого ступеня споріднення (брат позивача), його неможливість здійснювати догляд за батьком через проходження військової служби є не лише об`єктивною підставою, що унеможливлює виконання такого обов`язку, а й фактичним підтвердженням відсутності іншої особи, спроможної забезпечити необхідний догляд.
Звільнення одного з військовослужбовців для забезпечення належного догляду за особою з інвалідністю I групи у цьому випадку є правомірним також з точки зору дотримання принципів соціальної справедливості та гарантій соціального захисту.
Отже, відмова у звільненні позивача за наявності в нього обов`язку щодо догляду за особою з інвалідністю та відсутністю іншої особи, спроможної реально забезпечити необхідний догляд особі з інвалідністю в ситуації, що склалася, суперечить принципам:
- державних гарантій соціального захисту (стаття 46 Конституції України); недопущення перешкод у реалізації прав людини (стаття 21 Конституції України);
- пріоритетності прав осіб з інвалідністю на отримання належного догляду (Закон № 875-XII).
Таким чином, при ухвалені рішення про звільнення військовослужбовця з військової служби повинно бути забезпечено належний баланс між інтересами держави та правами людини.
Необґрунтованими визнав Верховний суд і доводи скаржника про те, що позивач не надав доказів відсутності членів сім`ї другого ступеня споріднення.
Згідно з процесуальним законодавством, обов`язок доказування належить стороні, яка стверджує обставини, що мають юридичне значення. Оскільки військова частина у касаційній скарзі наполягала на помилковості висновків суду першої інстанції, вона мала надати докази наявності у батька позивача членів сім`ї другого ступеня спорідненості, зазначити конкретних осіб та довести можливість їх участі у здійсненні догляду.
Верховний також зазначив, що не є слушним також посилання скаржника на те, що суди попередніх інстанцій безпідставно вийшли за межі позовних вимог, ігноруючи наявність дискреційних повноважень суб`єкта владних повноважень щодо вирішення питання про звільнення з військової служби, оскільки суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці, неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).
Принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості в особи передбачати дії цих органів.
Практика ЄСПЛ свідчить, що надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети цього заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (див. рішення від 02 листопада 2006 року у справі «Волохи проти України», від 02 серпня 1984 року у справі «Мелоун проти Сполученого Королівства»).
Верховний Суд наголосив, що застосування абзац 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII з врахуванням конкретних обставин можливе за наявності сукупності таких умов:
1) Доведена необхідність постійного догляду за одним із батьків, який є особою з інвалідністю I або II групи;
2) Об`єктивна неможливість іншого члена сімї (першого або другого ступеня споріднення) здійснювати догляд через вагомі причини, зокрема проходження військової служби (відсутність іншої особи, спроможної реально забезпечити необхідний догляд в ситуації, що склалася), до того ж який не виявив бажання здійснювати такий догляд.
Як бачимо, звільнити військовослужбовця, що призваний під час мобілізації, є задачкою с зірочкою, тому юристам необхідно дуже ретельно проводити аналіз не тільки підстав звернення до суду, але й формулювання змісту позовних вимог, бо не кожного разу судді виходять за межи позовних вимог.
