Розвиток цифрових технологій призводить до зростання кількості правовідносин, що виникають в електронному середовищі. Відповідно, питання використання електронних доказів у цивільному процесі набуває дедалі більшої актуальності.
Уявімо ситуацію: ви приходите до суду з важливою справою — і ключовий доказ у вас у телефоні. Це може бути електронний лист, електронні документи, метадані, бази даних, повідомлення з месенджера, мультимедійні чи голосові повідомлення, сторінка сайту або навіть банківська виписка. Ви впевнені, що цього достатньо. Але згодом з’ясовується: суд не приймає такий доказ. Чому? Бо він «не належно оформлений», «не підтверджений», «не має юридичної сили». І все — втрата позиції, втрата шансу на справедливість.
Особливість електронних доказів полягає в їхній нематеріальності. На відміну від паперового документа, який існує в одному примірнику, цифровий файл можна копіювати, переносити на різні носії, зберігати у хмарі чи на сервері. Він може одночасно «існувати» на кількох пристроях, і кожна копія виглядатиме ідентично. Це робить такі докази дуже зручними, але водночас породжує недовіру: чи є перед нами справжній файл, чи відредагований скриншот? Чи достовірно відображено інформацію?
Саме з цієї причини суди ставляться до електронних доказів з обережністю, а юристам доводиться докладати зусиль, аби переконати суд у їхній належності та допустимості.
Незважаючи на технічну специфіку, електронні докази підпорядковуються тим самим загальним принципам, що й інші засоби доказування. Вони мають бути:
- належними — тобто стосуватися саме предмета доказування (стаття 77 ЦПК України);
- допустимими — тобто здобутими відповідно до вимог закону (стаття 78 ЦПК України);
- достовірними — здатними відображати реальні обставини справи (стаття 79 ЦПК України);
- достатніми — щоб у сукупності з іншими доказами дозволити зробити висновки щодо спірних фактів (стаття 80 ЦПК України).
Подання таких доказів до суду здійснюється у кількох формах, кожна з яких має свої особливості, переваги та обмеження.
Однією з форм є паперові копії електронного доказу, що дозволяє ознайомитися з його змістом без залучення спеціальної техніки. Більшість учасників подає електронні докази просто у вигляді роздруківок. Скриншот Viber, роздрукований на принтері — і все. Але суд, як правило, питає: «А як ми можемо знати, що ця переписка не сфальсифікована?» І справді — роздруківка сама по собі не є доказом. Вона може бути лише копією, і то — неналежно засвідченою, особливо якщо на ній немає жодного підпису, печатки або електронного підпису. Хоча закон прямо не вимагає нотаріального засвідчення, суди часто цього очікують. Це і є правова невизначеність.
У постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 17 липня 2024 року у справі № 910/7352/22 йдеться про листування між сторонами справи. Суд першої інстанції акцентував, що обмін електронними листами давно став елементом ділової практики в Україні, а електронна переписка, як звичний спосіб ділового обігу, не вимагає спеціального договору — вона визнається цивільним звичаєм відповідно до статті 7 Цивільного кодексу України. Верховний Суд погодився з цим підходом як з усталеним висновком кращої судової практики. Водночас посилання апеляційного суду на те, що неможливо ідентифікувати осіб та їхні повноваження стосовно листа від 17.06.2022 № 17/06, було визнано передчасним: позивач підтвердив факт отримання цього листа, а відповідач — факт його надсилання. Тож апеляційний суд безпідставно ухилився від дослідження його змісту в контексті права відповідача на дострокове розірвання договору, а тому теза про розірвання договору з 31.10.2022 є передчасною.
Частина третя статті 100 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) вимагає посвідчення таких копій у передбаченому законом порядку. Водночас законодавство досі не містить чіткої процедури такого посвідчення. За аналогією з письмовими доказами, копії яких (наприклад, особисті папери чи публікації) посвідчуються підписом учасника справи без необхідності нотаріального засвідчення (ч. 5 ст. 95 ЦПК), такий підхід може застосовуватись і до паперових копій електронних доказів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23) зауважила, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд визначає наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги й заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).
Аналогічні процесуальні положення закріплені у частині третій статті 100 ЦПК України та пункті 1 частини другої статті 76 ЦПК України.
Отже, подання електронного доказу у вигляді паперової копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги паперову копію, якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії оригіналу. Цей висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, постанові Верховного Суду у складі об’єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21), і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для його зміни.
Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 травня 2025 року у справі № 199/9897/22 (провадження № 61-14436сво24) зауважив, що електронний документ, створений із дотриманням вимог законодавства, має таку ж юридичну силу, як і документ на паперовому носії. У разі виявлення розбіжностей між відомостями на електронних та паперових носіях пріоритет мають відомості на паперових носіях. Оцінка електронного доказу здійснюється судом на загальних підставах, передбачених статтею 89 ЦПК України.
У постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2024 року у справі № 344/1930/21 вказано, що сторона, яка мала належні та засвідчені копії (наприклад, паперові копії електронних доказів) і не подала клопотання про витребування оригіналів, все одно не робить ці докази недопустимими.
У сучасних судових процесах скріншоти переписок, повідомлень у месенджерах чи публікацій у соцмережах з’являються дедалі частіше. І тут завжди виникає закономірне запитання: чи можна роздруківку з екрана розглядати як доказ? Формально закон дозволяє подавати такі матеріали як електронні докази, але проблема в тому, що саме по собі зображення екрана не має презумпції достовірності. І суди неодноразово звертали увагу на цей момент.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21 суд прямо зазначив: якщо електронне листування дозволяє встановити його учасників та підтверджує відповідні обставини, воно може бути враховане як доказ. Але обов’язковою умовою є можливість ідентифікувати автора й переконатися в тому, що повідомлення не сфальсифіковане.
Ще більш категоричним був висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в рішенні від 28.02.2024 у справі № 212/6011/23. Суд відмовився приймати скріншот електронної пошти, зроблений у програмі The Bat!, і підкреслив: сам факт наявності зображення листа не доводить ні його відправлення, ні отримання адресатом. Цей підхід добре демонструє загальне ставлення: скріншот — це лише «картинка», а не доказ, якщо він не підкріплений іншими даними.
У практиці 2025 року вже помітний більш гнучкий підхід. Наприклад, у справі № (постанова Касаційного кримінального суду ВС від 21.07.2025) суд визнав допустимими протоколи огляду вебсторінок і телеграм-каналів. Там використовувалися скріншоти та відеозаписи, зроблені під час фіксації. Аргумент був простий: матеріали оформлені належним чином, сумнівів у їх автентичності не виникло, а інша сторона їх не заперечувала. У такій ситуації експертиза виявилася непотрібною.
Частиною 7 статті 85 ЦПК України передбачена можливість огляду електронних доказів судом — це новела цивільного процесу. Суд може самостійно або за заявою сторони здійснити огляд вебресурсів з метою фіксації змісту електронного доказу. За необхідності до такої дії залучається фахівець. Огляд оформлюється окремим протоколом, а в процесі беруть участь сторони, які можуть досліджувати форму, зміст і характерні ознаки електронного доказу без його вилучення.
Ця норма дозволяє суду безпосередньо досліджувати інформацію, що зберігається в мережі Інтернет, як доказ у справі. Начебто — прогресивна опція, передбачена ЦПК. Але практикується вона рідко. Не кожен суд обладнаний технікою для повноцінного огляду електронних матеріалів. Іноді сторонам доводиться самостійно забезпечувати суд доступом до файлів чи демонстрацію доказів. Це може здаватися дрібною організаційною проблемою, однак на практиці часто стає серйозною перепоною.
Ще складніше, коли йдеться про експертизу. Відповідно до частини 8 статті 85 ЦПК України, суд може призначити експертизу для встановлення та фіксації змісту вебсайту (сторінки), інших місць збереження даних в мережі Інтернет за умови, що це потребує спеціальних знань і не може бути здійснено судом самостійно або із залученням спеціаліста.
Призначення такої експертизи дає змогу підтвердити, що певна інформація або контент дійсно були опубліковані в Інтернеті на конкретну дату. Це може мати вирішальне значення у справах, де потрібно довести, зокрема:
- факт поширення неправдивих чи дискредитуючих відомостей;
- порушення авторських прав або прав на інші об’єкти інтелектуальної власності;
- використання доменного імені недобросовісним способом (наприклад, із метою введення в оману споживачів);
- торгівлю контрафактною або фальсифікованою продукцією через онлайн-ресурси;
- публікацію матеріалів, авторство чи права на які належать заявнику або іншій заінтересованій особі.
Здавалося б, цифрова експертиза — найнадійніший спосіб встановити, чи справді існував такий лист, чи надсилалося повідомлення, з якого IP-адресу заходили на акаунт. Але тут вступає в гру технічна складність, а ще гірше — бюрократія. Потрібно мати доступ до серверів, носіїв, до конфіденційної інформації, яку не так просто вилучити або отримати.
У справі № 761/45003/17 позивач не зміг довести факт розміщення інформації на вебсайті, оскільки не було надано URL.
Дискусії серед науковців і практиків викликає питання можливості нотаріального засвідчення копій електронних документів. Закон «Про нотаріат» не надає нотаріусам повноважень щодо засвідчення електронних копій, отриманих з Інтернету. Таким чином, нотаріуси часто відмовляють у здійсненні таких дій. Водночас стаття 100 ЦПК України містить лише загальне посилання на законодавчий порядок посвідчення копій — без конкретизації механізму. Це створює прогалини у правозастосуванні.
Стаття 100 ЦПК дозволяє подання як оригіналів, так і копій електронних доказів. Однак подання саме оригіналу часто є технічно неможливим — наприклад, у випадку з вебсайтами. Видалення сайту з сервера для подання до суду може призвести до його втрати. У таких випадках доцільним є проведення огляду в режимі онлайн або призначення експертизи.
Закон «Про електронні довірчі послуги» гарантує рівну юридичну силу між кваліфікованим електронним підписом (КЕП) і підписом від руки. Підпис не може вважатися недійсним лише через його електронну форму. Користувачі КЕП мають як права (захист, вибір постачальника послуг, звернення до суду), так і обов’язки (збереження конфіденційності ключа, повідомлення про компрометацію тощо).
Але не кожен електронний доказ має бути засвідчений електронним підписом. У рішенні Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 22 лютого 2024 року у справі № 380/2532/21 було відмовлено скаржнику у запереченні відеозапису як електронного доказу через відсутність електронного підпису. Суд нагадав, що у справі № 751/6069/19 Верховний Суд у складі Першої судової палати ККС визначив відеофайл на оптичному диску (наприклад, DVD) як оригінал електронного документа. У своїй практиці Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду підтвердив цю позицію у справі № 0540/7665/18-а від 18.11.2021. Отже, в цій ситуації відповідач справді надав оригінал електронного доказу і не був зобов’язаний його додатково посвідчувати, відповідно до частини 2 статті 99 КАС України.
Висновок
Підсумовуючи, можна стверджувати, що електронні докази є окремим і складним інститутом цивільного процесуального права, що потребує ретельного врегулювання. Судова практика демонструє необхідність уніфікації підходів до оцінки таких доказів та удосконалення законодавчих норм щодо їх подання, посвідчення та дослідження.
В той же час реальність така: без електронних доказів правосуддя XXI століття просто не існує. Тому чим раніше ми почнемо впорядковувати ці процеси — тим менше буде відмов, затягувань і судових рішень «на око».
