Дуже часто адвокати стикаються з проблемою, коли суди при розгляді клопотань слідчих чи прокурорів безпідставно накладають арешт на майно осіб, які навіть не є підозрюваними.Як наслідок, право власності таких осіб порушується.
При цьому досить часто апеляційні скарги також розглядаються формально, та помилки суду першої інстанції не виправляються.
Проте бувають і виключення. Так, Київський апеляційний суд своєю ухвалою від 24.01.2019 у справі № 758/16467/18 задовольнив нашу скаргу та арешт майна скасував. Зважаючи, що цим же суддею по одному кримінальному провадженню було винесено 5 таких ухвал щодо майна різних осіб, з однаковими помилками, а ця апеляційна скарга була розглянута першою, то ухвала у цій справі матиме значення і при розгляді інших апеляційних скарг.
При цьому суд погодився з нашими доводами та вказав на порушення судом першої інстанції та прокурором цілої низки норм законодавства, зокрема:
- при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та обґрунтованого рішення слідчий суддя, згідно ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження. Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки, згідно ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону. Однак зазначених вимог закону слідчий суддя та прокурор, який вніс клопотання про арешт майна, не дотрималися;
- посилаючись у клопотанні, що тимчасово вилучене майно є речовим доказом та відповідає критеріям майна, на яке можу бути накладено арешт, визначеним ст. 170 КПК України, прокурор повинен був зібрати та надати слідчому судді достатні на даному етапі досудового розслідування докази на підтвердження такого висновку. Прокурор, обґрунтовуючи своє клопотання в розумінні вимог ст. 132 КПК України, не надав достатніх і належних доказів тих обставин на які послався у клопотанні, а слідчий суддя, в свою чергу, у відповідності дост. 94 КПК України, належним чином не оцінив ці докази з точки зору їх достатності та взаємозв'язку для прийняття рішення;
- в клопотанні прокурор вказує на необхідність накласти арешт на майно, як на речові докази у кримінальному провадженні, але при цьому не приводить жодного належного доказу на підтвердження вказаного і мети накладення арешту на майно. Тому колегія суддів вважає, що існування правових підстав, передбачених ч. 2 ст. 170 КПК України всупереч вимогам кримінального процесуального закону, є недоведеною як в клопотанні прокурора з доданими до нього матеріалами, так і в ухвалі слідчого судді;
- вказане у клопотанні майно у встановленому порядку не визнане органом досудового розслідування речовими доказами у кримінальному провадженні, тобто в матеріалах судового провадження відсутня відповідна постанова органу досудового розслідування про визнання їх речовими доказами, то в даному випадку не може ставитися питання про накладення на них арешту з метою забезпечення збереження речових доказів, виходячи з того, що при цьому нівелюється мета накладення на них арешту, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України;
- матеріалах доданих до клопотання відсутня відповідна постанова про призначення експертизи. Разом з цим, іншої мети накладення арешту на майно прокурором у клопотанні не ставиться.
- ні прокурор в клопотанні, ні слідчий суддя в оскаржуваній ухвалі, в порушення відповідно ст. ст. 171, 173 КПК України, не оцінили розумність і співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для власника майна.
З урахуванням вказаних обставин, а саме того, що за матеріалами клопотання неможливо чітко встановити, що існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що майно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна, апеляційний суд вирішив, що у даному кримінальному провадженні прокурор не довів необхідності у накладенні арешту на вказане майно, що відповідно до ч. 1 ст. 173 КПК України є підставою для відмови у задоволенні клопотання.
На підставі викладених обставин, які свідчать про однобічність і необ'єктивність судового розгляду, ухвала слідчого судді була скасована, як незаконна, а апеляційна скарга задоволена з постановленням апеляційним судом нової ухвали про відмову у задоволенні клопотання прокурора щодо арешту майна, як такого, що внесено з порушенням ст. 171 КПК України та за недоведеності необхідності арешту майна, який при викладених у клопотанні обставинах явно порушуватиме справедливий баланс між інтересами власника майна, гарантованими законом, і завданням цього кримінального провадження.
